Копия Случайная новость

Рекреация – от лат. Recreatio  — восстановление; франц. recreation – развлечение, отдых, перемена действия, исключающая трудовую деятельность и характеризующие пространство, связанное с этими действиями.

Контакты

04111 Украина г.Киев ул.Салютная 1-Б
Телефон офиса:
тел. (044) 599-5332
тел. (044) 227-8149
Наши сайты:
www.ecotour.com.ua
www.team.biz.ua
www.aat.ecotour.com.ua
www.info.ecotour.com.ua
Наша почта:
tkv@ecotour.com.ua
info@ecotour.com.ua

Поиск



ЕКОТУР – OUTDOORING частина 4

«ЕКОТУР – OUTDOORING»


(за матеріалами навчального посібника «Спортивно-оздоровчий туризм» Ю.В. Щур, О.Ю. Дмитрук
та курсу лекцій з «Активного туризму» С.В.Дмитрук)

Світлана Дмитрук «Екотур-інфо»

Частина 4
Базова географічна підготовка туриста

Необхідність знань з географії супроводжує туриста на всіх етапах підготовки і проведення подорожі. Географічна підготовка визначає міру зв’язку туриста з оточуючим середовищем території (або акваторії) в межах якої здійснюється подорож. Цей зв’язок проявляється в декількох аспектах;
-    правильний вибір району подорожі, сезону і строків проведення подорожі;
-    грамотна розробка оптимальної нитки маршруту (з запасними варіантами) і нанесення його на карту;
-    успішне проходження вибраного маршруту з вмінням позиціюватись на місцевості і безпомилково користуватись картою, компасом та іншими засобами орієнтування;
-    знання географічних особливостей району подорожі та врахування і передбачення можливих проявів несприятливих природних процесів, що дозволить безпечно і комфортно завершити маршрут;
-    проведення доступних маршрутних спостережень з їх грамотною фіксацією і розробкою рекомендацій для майбутніх подорожуючих.

Отже, туристу в своїй діяльності необхідно знати основи таких географічних дисциплін: картографії, геоморфології з основами геології, гідрології, кліматології та метеорології, геоботаніки, загальної фізичної географії та ландшафтознавства тощо. На основі цих знань турист зможе користуватись матеріалами науковими досліджень, описами територій, довідниками, визначниками тощо.
Картографія. Здійснення подорожі, що розглядається як переміщення туристів в географічному просторі, робить необхідним використання такого атрибуту для позиціювання як географічна карта. Географічними картами називають математично визначені, узагальнені образно-знакові зображення земної поверхні на площині. До розуміння суті і змісту географічних карт можна підійти, розглядаючи їх як моделі, тобто побудови, що відтворюють і характеризують деякі сторони дійсності, схематизованій, доступній для огляду (зменшеній) формі. Географічні карти належать до просторових от образно-знакових моделей – вони використовують мову знаків та символів, відтворюють просторовий образ явищ і об’єктів які зображаються з їх взаємозв’язками, приуроченістю і взаємозалежностями.
Таке визначення та його розуміння справедливе до карт зовнішнього вигляду Землі, тобто таких, що відображують місцевість, форми її поверхні та розташовані на ній об’єкти (рельєф, поверхневі води, рослинний покрив, населені пункти, шляхи сполучення тощо). Такі карти прийнято називати загальногеографічними. До їх числа входять і топографічні карти – докладні крупномасштабні зображення місцевості (масштаби 1:1 000 000, 1: 500 000, 1: 200 000, 1: 100 000 і крупніші).
Наряду з загально географічними існує велика кількість інших карт, які зображують детально окремий компонент або його характеристику, що входить в зміст загально географічної карти (гідрографія, рослинність, шляхи сполучення...), або характеризують різноманітні явища і процеси, які відсутні на загально географічних картах (геологічна будова, кліматичні показники, щільність населення або його національний склад тощо). Такі карти називають тематичними.
Тематичні карти використовують в туризмі з метою детального всебічного ознайомлення з територією подорожі, з її характерними рисами і особливостями.
Основними маршрутними картографічними матеріалами, якими безпосередньо користуються туристи під час подорожі є топографічні карти. Найбільш вживаними є карти масштабів 1:200 000 і 1:100 000. Зараз на територію України видано серію обласних карт масштабу 1:200 000. Топографічні карти масштабу 1:100 000 випускаються окремими аркушами, які покривають всю територію держави. Окремі блоки карт масштабу 1:50000 випущено на найбільш привабливі для туристів території (гірські масиви Криму і Карпат). Гірські туристи поруч з топографічними картами часто користуються орографічними схемами, на яких детально показані лінії хребтів гірської території, перевали, окремі вершини з відмітками висот, гідрографія і мережа доріг і стежок. Туристи-водники часто використовують лоцманські карти. Для тренувальних походів туристи іноді використовують карти масштабу 1:15000, які складені для змагань з туристичного орієнтування.
Підібрані для використання в туристичному поході карти необхідно піддати детальному аналізу на предмет їх змістовності і придатності для використання. Аналіз карт складається з різнобічного дослідження елементів і властивостей топографічної карти для виявлення її особливостей і якості; оцінка встановлює ступінь придатності карти для використання в конкретних цілях. Якість карти визначають: її змістовність ( повнота і відповідність дійсності), масштаб та інші елементи математичної основи, точність зображення, сучасність. Детально аналізують системи умовних знаків (легенди).
Топографічна карта – як достатньо точна модель території надає можливість використовувати її саму в якості джерела надійної інформації, яка може бути безпосередньо і не віддзеркалена і її змісті. Застосування карт для опису, аналізу й пізнання території називають картографічним методом дослідження. Існуючі прийоми аналізу явищ по картах можна об’єднати в такі основні способи: візуальний аналіз; картометричні дослідження, графоаналітичний аналіз тощо.
Візуальний аналіз (читання карти) найбільш поширений прийом. Безпосередній погляд на карту відкриває особливості зовнішніх форм і обрисів об’єктів, закономірності розміщення по території, наявність просторових зв’язків (наприклад, між рельєфом і рослинністю, або розташуванням населених пунктів), характер просторових структур (напрямки і співвідношення гірських хребтів, конфігурація гідросітки). Візуальний аналіз має на увазі отримання переважно якісної інформації, але часто супроводжується й окомірною оцінкою довжин, площ, висот тощо, а також їх співвідношень. Він завжди використовується на початковій стадії дослідження території для загального ознайомлення з її характерними рисами і особливостями.
Картометричні дослідження передбачають вимірювання та обчислення по картах кількісних характеристик об’єктів та явищ зображених на карті. До картометричних робіт можна віднести визначення координат, віддалей, довжин, висот, площ, кутів та інших топографічних характеристик. Вони можуть бути обмежені вимірюванням окремих об’єктів (довжини річки, ширини або розмірів озера, площі невеликого водозбору), або поширюватись на значні простори (визначення залісненості території).
Графоаналітичний аналіз передбачає використання карт для різних графічних побудов. Такими побудовами можуть бути профілі, орографічні схеми, кроки тощо.
Орієнтування на місцевості. Під орієнтуванням на місцевості слід розуміти сукупність дій, спрямованих на визначення місця свого перебування відносно навколишніх об’єктів чи певних орієнтирів, сторін світу. Орієнтування передбачає також уміння швидко і точно запам’ятовувати незнайому місцевість, упевнено рухатись наміченим маршрутом, а в разі необхідності відшукувати зворотний шлях. Вміння орієнтуватись дозволяє пройти маршрут без відчутних відхилень від наміченого напрямку, від графіка руху і дозволяє раціонально використати час для продуктивної роботи і повноцінного відпочинку.
Вміння туриста орієнтуватись є ознакою доброї технічної підготовки. Подорожувати незнайомою місцевістю при відсутності компаса, картографічних матеріалів і без попереднього вивчення даної території неприпустимо. Необхідні туристові вміння орієнтуватись на місцевості, користуватись картою і компасом він здобуває в період підготовки до походу і під час тренувань. З усієї різноманітності об’єктів, що зустрічаються на місцевості на шляху туриста, з метою набуття навичок орієнтування використовують природні або штучні предмети-орієнтири – точкові, лінійні і площинні.
Точкові орієнтири - об’єкти, що зображуються на топографічних картах позамасштабними умовними позначеннями, а на місцевості локалізуються у вигляді точки (окремі вершини, пункти геодезичної мережі, домінантні споруди, вежі тощо).
Лінійні орієнтири - об’єкти, що мають значну довжину і зображуються на карті лінійними позначеннями (річки, канали, шляхи сполучення, лінії зв’язку та електропередач, лісові просіки, яри та урвища, берегова лінія тощо).
Площинні орієнтири - об’єкти, що мають чітко окреслені контури і займають значну площу (озера, болота, лісові галявини, ділянки сільськогосподарських угідь, населені пункти тощо).
Розрізняють загальне і детальне орієнтування на місцевості.
Загальним називають таке орієнтування, при якому відомі напрямок руху, район перебування, відстань до найближчих значних об’єктів. Загальним орієнтуванням обмежуються тоді, коли нема необхідності в детальному вивченні території, точному визначенні точки перебування чи в разі, коли група прямує до конкретного орієнтира.
При детальному орієнтуванні точно визначаються точка перебування спостерігача (групи), сторони світу і азимут руху, досліджуються навколишні географічні об’єкти, встановлюються орієнтири для подальшого руху.
Орієнтування на територіях з різною мірою вивченості має значні змінності, обумовлені його складністю, обсягом і змістом. Орієнтування на добре знайомій території обмежується розпізнаванням об’єктів-орієнтирів і вибором найзручнішого шляху для продовження маршруту. На територіях, знайомих за описами і з вивчення картографічних джерел, а також тих, за якими наявні великомасштабні топографічні карти чи аерофотознімки, орієнтування вимагає детальної ідентифікації об’єктів, зображених на карті, і постійного орієнтування карти відносно сторін світу. Найбільш складно орієнтуватись на зовсім незнайомих територіях, покладаючись на розповіді місцевих жителів, рукописні схеми тощо.
Щодо матеріалів для орієнтування, то найкраще використовувати великомасштабні топографічні карти. Доповнюють картину матеріали аерофотозйомки, схеми земле- і лісовпорядкування, лоції водних об’єктів, туристські карти і схеми. Мало придатні для орієнтування рукописні копії, фрагменти карт чи їх любительські фотокопії без позначення масштабу, матеріали окомірної зйомки, зарисовки, виконані по пам’яті, тощо. При користуванні додатковими картографічними матеріалами необхідно знати (чи мати можливість встановити) їх масштаб, перевірити точність, докладність інформації, характер вибірковості зображення, умовні позначення, рік видання тощо.
Основними приладами, що забезпечують точне орієнтування на місцевості, служать геодезичні бусолі, компаси (Адріанова, рідинні, спортивні, туристські тощо). Додатковим засобом орієнтування, без точного визначення азимутів, може бути визначення сторін горизонту за допомогою небесних тіл (Сонця, Місяця, Полярної зірки та ін.). Використання з метою орієнтування природних ознак (більш швидке висихання об’єктів з південної сторони, наростання мохів і лишайників з північної сторони, поведінка рослин - “компасів” тощо) дозволяє лише приблизно визначити сторони горизонту і виступає в ролі як додаткового засобу тільки при загальному орієнтуванні. Для успішного орієнтування необхідно мати навички роботи з картою і компасом.
Робота з картою включає її читання, навички орієнтування (за компасом, місцевими об’єктами), визначення точки знаходження. Робота з компасом передбачає визначення сторін горизонту і азимутів на місцевості, орієнтування карти і визначення азимутів на ній. До важливих елементів техніки орієнтування на місцевості відносяться також орієнтування карти за точками і лініями на місцевості, визначення точки знаходження методом засічок або зіставлення карти з місцевістю.
Орієнтування на місцевості в кожному конкретному випадку має специфічні особливості, пов’язані з характером місцевості, сезоном, способом пересування. При орієнтуванні влітку під час піших переходів особливу увагу слід приділяти лінійним об’єктам - дорожній мережі, системі лісових просік, річковій мережі, береговій лінії озер тощо. Ґрунтові дороги і стежки в процесі орієнтування допомагають мало, оскільки вони не завжди відображаються на карті, а ті, що на ній позначені, недостатньою мірою деталізовані. До того ж ґрунтові дороги і стежки (особливо в степах і на луках) є найбільш змінним елементом місцевості. Лісові просіки менш зручні для пересування, хоча є більш надійними орієнтирами в лісовій місцевості. Встановити місцезнаходження при наявності робочої карти лісовпорядкування досить просто за допомогою написів на квартальних, візирних і дільничних стовпчиках.
Специфіку орієнтування в зимовий період визначає перш за все наявність снігового покриву і льодоставу на водних об’єктах. З настанням зими літні ґрунтові дороги і стежки в горах і лісах перестають бути скільки-небудь надійними орієнтирами. Непрохідні влітку водойми і болота стають найбільш зручними для пересування, особливо на лижах. Крім того, сніг на них більш щільний, ніж у лісі, вони дають можливість рухатись навпростець, що значно скорочує шлях.
Зорове сприйняття місцевості взимку відрізняється від літнього: на безлісній заплаві слабко простежується русло річки; важко відрізнити озеро від болота, а болото – від плоскої низини. Різкішими стають обриси пагорбів і гірських вершини, відсутність листя на деревах значно покращує видимість у лісі.
За сприятливих обставин походи здійснюються як влітку, так і взимку. При цьому умови подорожі і способи пересування значно відрізняються в залежності від пори року, а прийоми і тактика орієнтування мають багато спільного. На більшій частині гірських маршрутів, особливо в літню пору, видимість залишається хорошою, відкриваються широкі краєвиди, що охоплюють відразу кілька вершин. При цьому слід пам’ятати, що через підвищену прозорість повітря і крупні форми рельєфу відстані здаються значно меншими від реальних.
Шлях пересування, що, як правило, проходить уздовж хребтів і через долини (взимку – переважно долинами) легко піддається контролю за допомогою визначення точок місцезнаходження способом зворотних засічок. Як допоміжний матеріал для орієнтування в горах можуть прислужитися панорамні замальовки і фотографії.
При подоланні водних маршрутів необхідно знати особливості орієнтування на невеликих річках та інших дрібних водоймах. Плавання на великих річках – це, з погляду орієнтування, рух за орієнтиром. З водної поверхні, особливо на річках, що протікають у лісистій місцевості, огляд дуже обмежений. Іноді з човна не видно населеного пункту, позначеного на карті біля самого берего річки. Факт його існування підтверджується додатковими ознаками: витягнуті на берег човни, містки для прання білизни, водоплавна домашня птиця, облаштування місць для купання тощо.
Основним засобом орієнтування на таких водних об’єктах є чітке фіксування часу і швидкості руху з паралельною ідентифікацією орієнтирів, коли це можливо. Окремі ділянки великих річок, озер і водосховищ з регулярним, а подекуди навіть інтенсивним судноплавством мають плавуче і берегове судноплавне обладнання. В таких випадках необхідно заздалегідь вивчити правила і розклад руху водного транспорту, освоїти основні технічні прийоми плавання у відкритих водоймах: рух у створі, навички читання карти і лоції, пересування за “орієнтиром в азимуті” за допомогою компаса. Лоції містять великий обсяг інформації щодо орієнтирів, розміщених на березі. Їх слід не випускати з поля зору, постійно спостерігаючи за ними з метою загального орієнтування чи визначення азимуту (пеленг) для детального орієнтування і визначення точки свого місцезнаходження.
Грунтовна топографічна підготовка і володіння прийомами техніки орієнтування дозволяють розв’язувати не лише завдання тактичного порядку, а й проблеми, пов’язані з безпекою учасників експедиції чи подорожі.
Основними правилами орієнтування на місцевості, яких слід неухильно дотримуватись, є такі:
    необхідно добре знати картографічний матеріал і мати навички роботи з ним, уміти користуватись компасом, визначати сторони горизонту, азимути і румби;
    в польових умовах необхідно тренувати свій окомір, визначати на око відстань до видимих орієнтирів і звірятися з картою;
    не повинен стати причиною розгубленості виявлений на місцевості “зайвий” струмок чи інший новий об’єкт: чим дрібніший масштаб карти, тим менше деталей вона містить;
    ідентифікувати на карті наявні на місцевості об’єкти можна за допомогою правильного розрахунку пройденого шляху. При цьому слід пам’ятати про те, що подорожуючі схильні перебільшувати фактичну швидкість свого пересування;
    рухаючись за азимутом, напрямок витримує провідник групи, а відхилення від нього частіше помічає замикаючий, тому на найбільш відповідальних ділянках необхідна тісніша взаємодія між ними;
    маршрути слід прокладати через найбільш безпечні ділянки території, фіксуючи на них усі значимі орієнтири. Довжина і складність маршрутів повинні бути посильними для всіх учасників походу;
на випадок критичних ситуацій важливо мати запасний, безпечніший варіант маршруту. В разі необхідності слід припинити роботи чи просування за маршрутом, вийти на безпечне місце, або чекати на допомогу, про яку треба заздалегідь потурбуватись.